• Марина Кафтан

Дистанціювання

Неправда: дистанціювання не має наукових доказів ефективності

Ілюстрація: Анна Сарвіра

Те, що утримування від близьких контактів допомагає не заразитися, вчені довели ще сто років тому під час епідемії “іспанки” у 1918-19 роках – грипу, який забрав життя мільйонів людей. А саме слово “карантин” – живе з нами аж із 14 століття. Італійською це - той, що триває 40 днів. Саме стільки новоприбулі до Венеції мали прожити у спеціальних будинках на відшибі, щоби точно не занести до міста якусь заразу.


Соціальне дистанціювання стало новою нормою відтоді, як в наші життя увійшов новий вірус.


Нічого складного – просто триматися на відстані хоча би двох-трьох метрів від людей, із якими не живеш.

Навіщо? Щоби ускладнити вірусу шлях від однієї людини до іншої.

Чи це ефективно? Так, дуже. Але тільки, якщо в цю гру грають усі й усюди. Немає сенсу тримати дистанцію з людьми в супермаркеті, а потім тусити в тісному клубі.


Екстремальна форма соціального дистанціювання – самоізоляція. Вона потрібна, якщо ви хворі або упродовж останніх двох тижнів спілкувалися з кимось, хто захворів.


Серед «невіруючих» у дистанціювання поширюються різні пояснення та теорії: то кажуть, що це глобальний експеримент, який має на меті розпалювати ненависть і викликати депресії, то – що воно потрібно, щоби камерам було легше розпізнавати обличчя.


Які ми маємо докази, що це працює?


Численні дослідження довели: якщо 25% людей зменшують кількість контактів на 50%, ефективний показник репродукції віруса (скільки людей може заразити один хворий) зменшується до 81%.

Це означає, що кількість нових заражених постійно падатиме й епідемія – стихне. Власне, це вже відбулося в тих країнах, де більшість людей дотримуються дистанції або просто традиційно небагато тусять разом.